Життя, смерть і дорога між ними. Духовна практика підтримує мене у професії
Між світами
Коли в нашому світі народжується дитина — ми святкуємо. Коли помирає людина — сумуємо. Кабір, індійський містик XV століття, написав рядок, над яким я міркую багато років: коли ти народився — ти плакав, а світ радів; коли помреш — світ плакатиме, а ти радітимеш.
Коли ми зустрічаємо немовля — десь в інших світах цю душу, можливо, щойно провели в дорогу. А коли людина вмирає тут — там її, можливо, в цей момент зустрічають з радістю.
У моїй роботі багато важких випадків, де життя і смерть йдуть поруч, де люди стоять на порозі глибоких сенсових криз. Тому баланс чорного і білого — як на світлинах, які я роблю під час подорожей — мене дуже цікавить.
Розглядаю цю тему через читання Данте, індійську філософію, мандрівки до Індії та Непалу, паломницькі місця Європи. Через медитативну практику і тишу, яку шукаю у храмах.
психоаналітик, клінічний психолог
Читаю Данте
Данте Аліг’єрі — італійський поет XIV століття. Його «Божественна комедія» — історія мандрівки крізь потойбічні світи: спершу вниз, на саме дно, потім угору — до світла. Три частини: Пекло, Чистилище, Рай.
У цьому тексті мене вражають три речі.
Лід. Пекло має дев’ять кіл, які спускаються вглиб, як лійка. У самому центрі, на дні — не вогонь, а лід. Люцифер замерзлий у льоду. Не гарячі емоції, а заціпеніння. Цей образ я упізнаю одразу. Найглибше пекло — не коли болить. А коли всередині психічна смерть.
Вихід через дно. Щоб вийти з пекла, Данте мусить пройти крізь саме дно — крізь тіло замерзлого Люцифера. Вихід там, де найстрашніше. Я часто думаю про це у терапії: зцілення полягає в тому, щоб мати поруч когось, хто витримає бути з тобою разом. Як Вергілій з Данте.
Зорі. Усі три частини «Комедії» закінчуються одним і тим самим словом: «зорі». Темрява — лише проміжна станція. Не фінал.
Медитую
Я розрізняю медитацію як втечу і медитацію як зустріч із собою. Перша заколисує. Друга — повертає до того, куди не хочеться дивитися: до власної тривоги, втоми, незавершених почуттів. Тільки після такої зустрічі тиша стає не порожнечею, а опорою.
Ці світлини я зробила у місцях, де бачила, чула і розуміла себе: берег Ганги, малі Гімалаї, Альбанські гори.
Міркую про терапію
Духовна практика і клінічна робота — спільна сфера
Психотерапія виникла з духовних практик, а не на противагу їм. Сповідь, медитація, спільне переживання людського болю існували задовго до Фрейда — і саме з них виросло те, що ми сьогодні називаємо терапевтичним сеттингом. Розділяти їх можна для зручності класифікації, але у процесі — кордон умовний.
Про тишу
І терапія, і медитація вчать одного й того самого: не поспішати заповнювати тишу. У терапії — не перебивати паузу клієнта інтерпретацією. У медитації — не тікати від себе. Тиша лякає, бо в ній стає чути те, що в гомоні губилося. Але саме там і починається робота — і клінічна, і внутрішня. Без здатності витримати тишу не виходить ні те, ні інше.
Той, хто витримає поруч
Зцілення потребує свідка. Не рятівника і не порадника — а присутності. Психоаналіз називає його аналітиком. Буддизм — бодхісатвою. Данте — Вергілієм. Різні ролі для однієї функції: йти поруч крізь пекло, витримувати й не тікати. Без такої фігури терапія неможлива.
Біль — то інформація
Сучасний світ ставиться до страждання як до поломки. Психоаналіз і духовні традиції кажуть інакше: страждання — це інформація. Симптом — лист, який психіка надсилає сама собі. Проблема не в болю, а в тому, що ми не чуємо, про що вона запитує і на чому наполягає.
Смерть — у центрі
Терапія рідко говорить про смерть прямо, але за кожним глибоким симптомом вона є: страх зникнути, страх бути покинутим, неможливість прийняти втрату. Духовні традиції кладуть смерть у центр свідомо. Два погляди коригують одне одного: терапія нагадує: життя тут. Духовна практика нагадує: воно коротке.
Той, хто веде — теж пройшов
Не можна супроводити людину туди, де сам не був. Щоб бути поруч у її темній ночі, треба пройти власну — і пам’ятати, як це. Мені особисто важливо рухатися в обох напрямках: клінічна підготовка дає професійний досвід, а робота над собою — глибину, яка дозволяє зрозуміти, що, як і навіщо я це роблю.
Читаю Махабхарату
Цьому древньоіндійському епосу — кілька тисячоліть. Він про велику війну між двома гілками одного роду. У центрі сюжету — діалог, який триває кілька годин на полі бою перед битвою.
Поле битви — всередині. Битва на Курукшетрі метафорична, бо найгостріші конфлікти всередині психіки — особисті травми та сімейні інтроєкти, які тягнуться поколіннями. Коли Арджуна вперше бачить структуру власного життя цілком — йому важко це витримати, він просить припинити. Все як в терапії.
Розмова посеред кризи. Арджуна стоїть на полі, тіло не слухається, лук падає з рук. У клініці це визначається як ступор, дисоціація. Але за текстом з тої точки починається справжня терапевтична робота. Арджуна не справляється сам, зупиняє колісницю і починає говорити з тим, хто поруч. Адже деякі речі неможливо побачити й усвідомити самому.
Без ілюзій всемогутності. Сюжет звільняє від ілюзій, що ми контролюємо те, що насправді від нас не залежить. Це фундаментальна терапевтична позиція. Терапевт робить свою справу, але не керує тим, наскільки швидко станеться зцілення, чи зміниться життя клієнта, що з ним станеться через рік. Те саме — у житті: ілюзія контролю над тим, що нам не належить, — джерело більшої частини страждання.
Фільмую світ
Тут — кілька світлин з моїх подорожей до Індії та Непалу. Це місця, до яких я повертаюся багато років. Я приїжджаю сюди вчитися — філософії, духовній практиці, самому способу жити.
Беру з собою велику фототехніку: професійну камеру, важкі об’єктиви, штатив. Знімаю портрети, події, пейзажі, але не себе на їхньому тлі. Не камера дивиться на мене. А я дивлюся через камеру на світ. То набагато цікавіше.
Дивіться й ви.
